З нею не засумуєш. Хіромі Уехара – це джазовий вогонь, язики полум’я якого досягають будь-кого, хто потрапляє в поле її звучання. Так було з самого її дитинства – вона ходила в вундеркіндах. З роками її здатність зігрівати тих, хто її чує, тільки вдосконалюється.

У 14 років – учасниця філармонічного оркестру. У 17 – грала разом з Чіком Коріа на його концерті в Токіо. У 20 – переїхала жити в США, де навчалася в знаменитому коледжі Берклі в Бостоні, а після залишилася жити в Нью-Йорку. У 24 випустила перший сольний альбом. У 28 зібрала свій перший проект Sonicbloom. Останні п’ять років виступає і записується з Ентоні Джексоном, який грає на унікальній контрабас-гітарі, і барабанщиком Саймоном Філліпсом. Разом вони – The Trio Project, втрьох і приїдуть в Україну. Влітку в такому ж складі вони грали на Alfa Jazz Fest.

hiromi_1

Ентоні Джексон, Хіромі, Саймон Філліпс

Хіромі – дитя музики. Вона харчується нею, як повітрям. Бар’єри – те, що вона долає, незважаючи ні на що. На її голові – панк, в її сценічній моториці – рок, в нюансах стилю гри – академічне, в пристрасному виконавському самовираженні – джазове. Вона не любить класифікувати, препарувати і будувати рейтинги: «Люди люблять порівнювати музикантів. Кажуть: “Цей хлопець кращий за всіх”. Або: “Ні, цей кращий”. А я думаю, що всі – великі».

Розповідати про Хіромі можна довго, але, взагалі-то, вона й сама вміє непогано формулювати. Тому ми вирішили, що найкраще японську гостю презентують власні репліки різних років – упереміш із її музикою, зрозуміло.

Музика перетворює будь-який вид емоцій у щось позитивне, навіть такі стани, як смуток і безумство. У цьому чари музики.

Моя мама дуже хотіла навчитися грати на піаніно, коли була дитиною, але у неї не було можливості брати уроки. Тому вона дуже хотіла, щоб цьому навчилася я, і відвела мене на заняття. (2003)

Мейнстрім в Японії – це поп-музика. Ви знаєте, що таке енка? Це старий стиль традиційної японської популярної музики. Ті, хто її виконує, одягаються в кімоно. Це досі користується великим попитом. Але джазові музиканти дуже стараються відкривати молодим слухачам двері до різної нової музики. Я багато разів чула, як джаз звучить у японській телевізійній рекламі. (2003)

Робити кавер-версію – це дуже складно. Грати чиюсь пісню – все одно, що вирушити в подорож до святого місця. Хтось інший, не ти, написав це, і значить, тобі доведеться по-справжньому пізнати і полюбити матеріал, щоб зіграти його добре. Не можна заходити в чужий будинок, не знявши взуття. Треба ходити туди багато разів, полюбити його, і тільки після цього у тебе з’явиться право сказати: «Може, меблі варто переставити на інше місце або перефарбувати цю стіну?» (2008)

 

 

Я намагаюся складати музику щодня. Веду музичний щоденник і записую все, що мені спадає на думку, з шести років. Будучи маленькою, я робила наївні записи, вони не стали композиціями, просто допомогли мені сформувати звичку все фіксувати. Зате тепер я заглядаю в цю персональну бібліотеку ідей і іноді намагаюся їх підсумовувати, виявити в них якийсь сенс. (2008)

Я ніколи не мислю поняттям «музичний стиль». Я просто щаслива від того, що можу виконувати музику наживо і контактувати з людською енергією. Музика перетворює будь-який вид емоцій у щось позитивне, навіть такі стани, як смуток і безумство. У цьому чари музики. (2009)

Я вважаю, що всі 88 клавіш піаніно заслуговують того, щоб на них грали. У кожної з них є свій колірний відтінок звуку, і мені це подобається.

Щоб твої концерти користувалися успіхом, ти повинен бути завжди голодним до навчання. Я завжди така. Виклики – це ключ до життя. Ви завжди повинні кидати виклик собі і намагатися добиватися різних станів. (2010)

Коли мені в 17 років випав шанс зіграти з Чіком Коріа, я відчула радість і вдячність. Це було втіленням мрії. Складно пригадати, що я тоді грала, бо все відбувалося, як уві сні. Тільки коли через десять років випала можливість зробити запис із ним, я усвідомила і переварила те, що трапилося. (2011)

 

 

Мені подобається щось придумувати з моїми волоссям. Деякі артисти просто виходять і грають, але це не про мене. Люди витрачають свій дорогоцінний час, приходять на концерт і надають мені можливість розділити з ними дві години їхнього життя. Тому я прагну кращого у всьому – в зовнішності, в звуці, у всьому. (2012)

 

hiromi_3

 

Я хотіла написати музику, яка розповість про те, як тече час протягом дня, своєрідний саундтрек дня. Щоб у ній були: звук ранкового будильника, потоки свіжого повітря, раптовий дощ, втеча з реальності, вечірка з друзями та опівнічний дзвін, який сповіщає про кінець дня. (2013, про альбом Move 2012 року)

Я вважаю, що всі 88 клавіш піаніно заслуговують на те, щоб на них грали. У кожної з неї є свій колірний відтінок звуку, і мені це подобається. Я досі вивчаю інструмент, щоб витягти з нього якомога більший потенціал. У мене вже виходить краще, ніж раніше. Думаю, на це піде все моє життя. (2013)

 

 

Ми добре розуміємо одне одного в The Trio Project, знаємо стиль кожного і завжди намагаємося дивувати одне одного. На перших двох альбомах ми створювали композиції так, наче я була солісткою з групою акомпаніаторів, але на сьогодні ми займаємося композиціями разом із самого початку. Ентоні і Саймон допомагають зробити все, щоб наші пісні мені хотілося грати виключно з ними. (2014)

Імпровізація на концерті для мене – це як розмова з людиною, яку ти не можеш спланувати заздалегідь. Ти йдеш за потоком. Дуже легко говорити слова, які нікому не потрібні, але я намагаюся підбирати ті, які справді потрібні і які я ще не промовляла ніколи раніше. (2014)

Джерело:  Cultprostir